1. Лінгвокультурологія як наука виникла на межі мови та культури. Вона користується методологічною базою таких наук, як мовознавство, соціолінгвістика, етнолінгвістика, антропологія. Об’єктом лінгвокультурології є взаємозв’язки мови і культури, їх взаємодія, а предметом — мовні одиниці, що несуть культурологічну інформацію, культурні цінності у формах національної
культури й національної мови, мова як форма культури і словесне мистецтво як культура.
Мета лінгвокультурології — вивчення способів, засобів і форм, за допомогою яких мова зберігає в лінгвокультуремах одиниці культури і транслює їх через тексти в суспільну мовну практику. Лінгвокультурологічний підхід до навчання мови спирається на позиції про те, що мова та культура постають у тісному взаємозв’язку, а людина як член суспільства — це з одного боку основний носій мови, а з іншого — культури суспільства, тобто це творець культури, користувач культури. Отже, людина — це особистість, яка впливає на формування та розви- ток культури окремого суспільства.

Учитель-словесник сьогодні докладає значних зусиль, щоб практично реалізувати всі змістові лінії чинної програми з української мови: мовну, мов- леннєву, соціокультурну, діяльнісну [5]. Водночас маємо акцентувати увагу словесників на проблемі формування лінгвокультурологічної компетенції, що зумовлює інноваційний погляд на предмет «Українська мова та література», а також на його змістову складову.
3.Лінгвокультурологічний підхід вимагає від учителя-мовника неабиякої методичної компетенції, оскільки за таких позицій і такого бачення про- блеми він має навчити учнів сприймати українську мову не як суто теоретико-граматичний комплекс, а як інтегративну систему, яка накопичувалась та вибудо ву валася століттями на основі філософії, історії, етно гра фії, духовної культури, традицій, обрядовос ті, фоль клору не одного покоління українців. Завданням учителів-словесників у цьому кон те ксті є формування ставлення до мови загалом та до рідної мови як до феноменального явища, яке репрезентує картину світу кожної окремої особистості.
Важливими лінгводидактичними завданнями вчителя-словесника, що постають у процесі реалізації лінгвокультурологічного підходу, є такі:
 а) забезпечити знання учнями базових понять лінгвокультурології. Йдеться про такі терміни, як «лінгвокультурологія», «об’єкт, предмет культурології», «мета культурології», «лінгвокультурологічний аналіз», «лінгвокультурема»;
 б) забезпечити розвиток когнітивної культури учнів;
в) виховати в учнів культуру спілкування, мислення та поведінки.
 Для вирішення лінгводидактичних завдань у зв’язку з ефективною реалізацією лінгвокультурологічного підходу насамперед потрібно формувати в учнів такі вміння й навички: лінгвокультурологічні знання (знання приказок, фразеології, художніх та краєзнавчих текстів, національно маркованих слів, словосполучень та речень, знання історії рідного краю, його обрядовості, звичаїв, побутового, куль- турного життя, знання про міфи, вірування, есте- тичні цінності, культуру поведінки відповідно до ситуації спілкування); лінгвокультурологічні вміння (аналіз і синтез лінгвокультурологічної інформації, уміння переробляти культурну інформацію, а також творчо використовувати її відповідно до потреб і запитів окремої соціальної групи суспільства). Загалом констатуємо, що технології реалізації лінгвокультурологічного підходу до навчання учнів на уроках української мови та в позанавчальний час можуть бути різними.









 На початку ХХІ століття значно активізувалися позиції інтегрованого навчання. Інтегративний підхід до навчання загалом та мови зокрема пере- дбачає зміну вектора викладання. Йдеться про системне запровадження в практику таких методів та прийомів навчання, що забезпечуватимуть реалізацію принципів інтегрованого навчання. Саме інтегрований підхід дає змогу формувати ерудовану, творчу особистість, яка вміє на практиці застосовувати знання й через знання, наприклад, мовної системи, репрезентувати культурно-мистецькі здобутки нації, літературні варіації тощо. Актуальними є реалізація інтегративного вивчення мови та національної культури, осягнення і сприйняття учнями важливості вивчення української мови, плекання ставлення до неї як до духовної цінності українського народу. У цьому аспекті дуже важливою є інтеграція таких найбільших здобутків будь-якого суспільства, як людина – культура – мова.
3. Компетентність сьогодні вважається передумовою успішної самореалізації випускника в суспільстві й передумовою розвитку самого суспільства, адже компетентнісний підхід передбачає активну участь школярів у процесі навчання, зокрема, широке використання самостійної роботи, а також роботу в парах, невеликих групах, проектну діяльність, тобто спрямування освітнього процесу на формування й розвиток ключових і предметних компетентностей особистості
Невід'ємною складовою навчального курсу української мови є лінгвокультурознавча компетенція. Вивчення лінгвокультури спрямоване на усвідомлення мови як національно-культурного феномену, розширення знань про взаємозв'язок розвитку мови, історії та культури народу, вдосконалення етикетних норм мовленнєвого спілкування, пізнання культури рідного народу в "діалозі" з іншими слов’янськими та неслов’янськими культурами. Ознайомлення із цариною народних традицій, фольклорних жанрів, національною літературою формує уявлення учнів про шлях духовно-культурного розвитку рідного народу, особливості його ментальності, самобутність української культури. Через емоційне переживання, пізнання моральних норм і культурних цінностей школярі готуються до подальшого самостійного спілкування з мистецтвом слова, відбувається їх індивідуально-творчий саморозвиток. Лінгвокультурологічна компетенція — це така система знань, умінь та навичок кожної окремої особистості конкретної спільноти, яка віддзеркалює культурний комплекс суспільства і виразником цього культурного комплексу через національну мову, особистісні якості та характеристики, що набувають їх під час панування системи культурних цінностей. Загалом можна констатувати, що на сьогодні в лінгводидактиці середньої школи існує декілька підходів до інтерпретації терміна «лінгвокультурологічна компетенція». Частіше на практиці послуговуються термінами: «етнокультурна компетенція»; «соціокультурна компетенція».





4.

Зрозуміло, що лінгвокультурологічний підхід вимагає від учителя-мовника неабиякої методичної компетенції, оскільки за таких позицій і такого бачення проблеми вчитель має навчити учнів сприймати українську мову не як суто теоретико- граматичний комплекс, а як інтегративну систему, що накопичувалась та вибудовувалася століттями й «замішана» на філософії, історії, етнографії, духовній культурі, традиціях, обрядовості, фольклорі не одного покоління українців. Важливим завданням учителів-словесників у процесі формування лінгвокультурологічної компетенції учнів загальноосвітніх шкіл є формування ставлення до мови загалом та до рідної мови як до феноменального явища, що презентує картину світу кожної окремої особистості.
 З-поміж важливих лінгводидактичних завдань, які повинен реалізувати у процесі лінгвокультурологічного підходу учитель-словесник у системі уроків рідної мови в школі, є такі:
а) забезпечити знання учнями базових понять лінгвокультурології (йдеться про такі терміни, як «лінгвокультурологія», «об’єкт; предмет культурології», «мета культурології», «лінгвокультурологічний аналіз», «лінгвокультурема»);
б) забезпечити розвиток когнітивної культури учнів;
в) виховувати в учнів культуру спілкування, культуру мислення та культуру поведінки.
Для розв’язання лінгводидактичних завдань у зв’язку з ефективною реалізацією лінгвокультурологічної підходу насамперед потрібно формувати в учнів такі уміння й навички: y лінгвокультурологічні знання (приказки, фразеологія, художні та краєзнавчі тексти, національно-марковані слова, словосполучення та вчення, знання історії рідного краю, його обрядовості, звичаїв, побутового, культурного життя, знання про міфи, вірування, естетичні цінності, культуру поведінки відповідно до ситуації спілкування); y лінгвокультурологічні вміння (уміння аналізу й синтезу лінгвокультурологічної інформації, уміння креативно переробляти культурну інформацію, а також творчо використовувати її відповідно до потреб і запиту окремої соціальної групи суспільства).
 Ефективним засобом реалізації лінгвокультурологічного підходу на уроках української мови в школі є робота з прецедентними феноменами (іменами, висловлюваннями, текстами). Загалом, на думку вчених, до базового ядра стереотипних знань і уявлень належать знання про прецедентні феномени, що добре відомі й не вимагають пояснення та коментарів. Прецедентний феномен є компонентом знань, призначення та зміст якого добре відомі представникам певної етнокультурної спільноти, актуальним і використовуваним у пізнавальному й комунікативному планах. В. Красних уважає, що до прецедентних феноменів належать: y прецедентне ім’я (Тарас Бульба, Дід Мороз); y прецедентна ситуація (поцілунок Іуди); y прецедентне висловлювання (Хіба ревуть воли, як ясла повні?).\\
5.
Прецедентні тексти, важливі для конкретної особистості в пізнавальному й емоційному планах, також добре відомі широкому оточенню, зокрема попередникам і сучасникам. Поряд із цим слід зосередити увагу й на дефініції терміна «національно-прецедентний текст».
 На думку А. Буднік, національно-прецедентні тексти — це тексти, що визначають етнокуль- турну специфіку української лінгвокультурної спільноти, відображаючи історію і культуру народу, національний характер, моральні цін- ності та світогляд, звернення до яких постійно відновлюється в дискурсі особистості [1].
Основними критеріями національно-прецедентних текстів є: y хрестоматійність; y інтертекстуальність; y реінтерпретація; відтворюваність у засобах масової інформації; y відтворюваність у словниках. Для учнів старшої школи завдання повинні бути оригінальні. Одним із таким різновидів завдань, що сприятимуть розвитку лінгвокульту- рологічної компетенції, може бути лінгвокуль- турологічний аналіз художнього тексту, що передбачає добру загальнолінгвістичну орієнтацію в тексті й потребує знання теоретичних засад лінгвокультурології, її методології та методики аналізу, основних категорій лінгвокультурології: y лінгвокультурний концепт, лінгвокультуроло гічна ментальність, лінгоокультурема, культурна сема, код культури, культурне тло, куль- турний простір, культурна традиція, культурна спадщина; y лінгвокультурна парадигма.
Дефініції вказаних понять повинні бути добре зрозумілими учням старших класів. Систену роботу щодо навчання тлумачити лінгвістичні терміни учитель з учнями може проводити як на основних уроках української мови, виділяючи для цього п’ять-сім хвилин щоуроку, так і під час позааудиторної роботи, наприклад, на факультативних заняттях.
Перш ніж розпочинати роботу щодо лінгвокультурологічного аналізу тексту, старшокласники обов’язково повинні розуміти, що лінгвокультурема — це насамперед мовний знак, що містить культурну інформацію, є базовим терміном лінгвокультурології і служить для позначення одиниці вербалізації культурного змісту (О.  Селіванова). Поняття «код культури» в мовознавстві розуміють як «сітку», яку культура «накидає» на навколишній світ, адже коди культури співвідносяться із найдавнішими архе- типовими уявленнями людини і своєрідно їх кодують, формують систему координат, котра містить і відтворює еталони культури (В.  Красних). Розуміння та вільна інтерпретація основних лінг- вокультурологічних термінів надасть змогу більш глибоко та повно проводити роботу з учнями щодо аналізу текстів. Лінгвокультурологічний аналіз художнього тексту як перспективна технологія навчання може про- водитися окремо, а може бути складовою части- ною стилістичного або ширше — комплексною лінгвістичного аналізу.
 Але в будь-якому разі його виконання передбачає певну послідовність міркування і дій (В. Дороз). Типовою схемою лінгвокультурологічного аналізу тексту може бути така:
1. Визначення належності тексту до певного історичного періоду розвитку української культури.
 2. Визначення мовних образів автора, адресатів і персонажів.
3. Виокремлення з тексту культурної інформації, пов’язаної із загальною концепцією художнього твору і основними її концептами.
 4. Виділення у художньому тексті лінгвокультурем і групування їх за рівневим критерієм (звукосполучення, лексеми, фразеологізми, синтаксичні словосполучення, надфразні єдності, прецедентні тексти, цілісний текст).
 5. Характеристика виділених лінгвокультурем.
6. Аналіз семантичних зв’язків у лінгвокультуремних рядах чи полях (синонімічних, антоні- мічних, асоціативних, аксіологічних).
Загалом констатуємо, що технології реалізації лінгвокультурологічного підходу до навчання учнів на уроках української мови та в позанавчальний час можуть бути різні. Перспективними технологіями реалізації лінгов- культурологічного підходу до навчання рідної мови в загальноосвітніх навчальних закладах України визначаємо такі: y створення клубів культурології
. Моя методика y створення центрів полікультурного розвитку; y розробка системних лабораторій міжнародного культурного співробітництва; y розробка авторських проектних технологій, базою яких і стануть конкретні навчальні предмети в школах, наприклад: 9 «Українська мова в діалозі культур»; 9 «Основи країнознавства»; 9 «Полікультурне довкілля».
 Зрозуміло, що всі зазначені технології можуть бути презентовані через потужні методологічні бази, авторами яких є досвідчені й креативні вчителі-словесники. Методологічна база лінгво- культурологічних технологій, звичайно, повинна бути представлена через інноваційні методи, засоби, прийоми, форми навчальної діяльності й співробітництва з учнями: театр, дискусії, дебати, факульта- тиви, проектні технології, ігрові презентації, кейс-системи, комунікативні дискурс-тренінги тощо. Вибір методів, прийомів, засобів навчання залежить від методичної компетенції вчителя- словесника, розуміння важливості проблеми розвитку лінгвокультурної особистості учнів, їхнього ставлення до мовно-культурного надбання нації, а також бажання учнів розвивати навички особистісної рідномовної та міжкультурної комунікації.