Захоплення

ІГОР ПАВЛЮК

Море. Ніч. І дельфіна голос.
Безіменна зоря тремтить.
Твоє тіло дзвінке і голе
Заперечення темноти.

Органічне, органне в жилах,
Солоніють видох і вдох.
На серцях виростали б крила,
Але ж серце – одне на двох.

Ми на морі сліди лишаєм.
Я – муз–чина і муза – ти.
Розпинаєм і воскрешаєм
Наше тіло, як мед густий.

Отако… отако… і вище…
Хвиля піниться й нас несе.

Ми – Життя!
Ми із моря вийшли.

Біля моря нам можна все.









В рожевій мушлі море привезу.
Печаль мою, захвилену і пінну,
Доповню я гаданнями зозуль,
Зітханням вітру в полі тополинім.

Мене солило море недарма:
Я буду довго в себе зберігати
І даль, і сум, і те, чого нема,
Але за що не шкода помирати...

Там – голос чайки гріється в човні
І скелі – посивілі від загару...
Морське чоло наморщив добрий гнів,
А вітер вітру замовляє чари.

...Лежить та мушля в мене на столі.
У ній шумить моє далеке море.
Ідуть та йдуть крізь мене кораблі
І, як печаль, стають комусь прозорими.









Під сивим волоссям, неначе під снігом, – тепло.
Я постарію різко.
Ну так – ніби зовсім вмру.
І море нічне затопить душі півстепу.
Безкора калина вислизне з мокрих рук.

Я постарію різко.
Ну так – ніби зовсім мертвий.
І друзі не встигнуть позаздрити, а чи допомогти.
Але збаламучена доля гратиме в карти вперто.
Смерть програватиме.
Плакатимуть чорти.

І море нічне затопить душі півстепу,
Холодним кипінням зоставшись на самоті.
Під сивим волоссям, неначе під снігом, – тепло.
Безкора калина...
Безрука Венери тінь.